Влад Наслунга. 

                                      Дещо про книгу О.Апалькова «Право на дорогу».

Нещодавно прочитав книгу О.Апалькова «Право на дорогу», видану в Каневі (2016). Ця достатньо об’ємна книга (222 с.) являє собою збірку творів автора, оприлюднених в різні роки різними виданнями, хоча є і декілька нових, які раніше не друкувались. Текст книги супроводжується двома відгуками – письменника Володимира Єрьоменка та поетеси Маргарити Шеверногої, які докладно аналізують твори О.Апалькова. Тому хочу зупинити увагу читача тільки на двох творах, які мають публіцистичний характер. Перший з них – «Втрачені три роки ( або історія однієї фальсифікації)». Автор розповідає, як намагався докопатись до глибин історії музею Т.Г.Шевченка в Каневі  часів німецької окупації 1941 – 1943 років. Його пошуки дозволили виявити фальсифікацію радянської військової преси, яка писала про осквернення музею німецькими окупантами. Як виявилось, це була акція пропаганди, що ставила метою «ще більше запалити серця бійців на боротьбу з ворогом». Мені здається, що це не перший випадок, коли німцям приписували злочини, яких у них і без того було багато. Але там хоч перекладалась своя вина на окупантів, щоб зняти з себе відповідальність, як, наприклад, з випадком знищення Успенського собору в Києво - Печерській Лаврі, або П’ятницької церкви часів князя Ігоря Ярославовича в Чернігові. В першому випадку, як тепер відомо, собор знищили радянські підпільники – диверсанти, сподіваючись вбити словацького диктатора і німецьких високопосадовців, а в другому церква постраждала від попадання радянської бомби у сусідній будинок.

Твір О.Апалькова розвінчує чергову брехню, яким в нашому суспільному житті нема числа. Минули радянські часи з їх подвійними стандартами, почались нові, де брехня отримала нові форми. Зараз Світ заповнений «фейками», якими Росія супроводжує свою «гібридну» війну проти усіх: «фейкові» народні республіки, «фейкові» новини в телевізорі. В політичному житті поширюється популізм, причому не тільки у нас, в Європі на популізмі політичні партії теж приходять до влади. А популізм – це ніщо інше, як брехня для народу, «обіцянки – цяцянки», про які забувають наступного дня після виборів.

В своєму творі О.Апальков доводить, що музей Т.Г.Шевченка в Каневі під час  окупації працював, а німці підтримували порядок, намагаючись зберегти як музей, так і бібліотечний фонд від наших селян, що знаходились у будинку музею. Але не тільки німецька любов до порядку врятувала музей, а, як виявилось, повага до видатного українського поета Т.Шевченка. Як пише О.Апальков, дослідник творчості поета Ярослав Погребенник «пояснює зацікавленість німців творчістю Шевченка тим, що творчість його наскрізь народна, глибоко національна, здатна була своєю художністю збагатити духовну скарбницю цього (німецького – В.Н.) народу. Що стосується офіційного ставлення до Т.Шевченка, то німецька пропаганда намагалась використати його вірші для антирадянської діяльності. Можна погодитись з висновками О.Апалькова, що і зараз деякі політики намагаються «перетягти Тараса до себе і вкласти в своє прокрустове ложе». Але в будь-які часи постать Т.Шевченка височить над усім, бо символізує духовність і історичну долю своєї нації.

Другій твір О.Апалькова, який вимагає роздумів і осмислення, був опублікований 11 років тому. В ці часи вже можна було розкривати таємниці радянського минулого. Твір «Голіков – Гайдар і доля його музею», написаний російською мовою, дає можливість ознайомитися з біографією знаного радянського письменника, який волею долі похований в Каневі. Автор твору вважає, що «ім’я Гайдара не вписувалось в доктрину незалежної України» з багатьох причин. Одна з них – Гайдар брав участь в розгромі Петлюри, теперішнього українського героя». На мою думку, не в цьому головна причина, бо Симон Петлюра – це тільки одна з постатей того часу, діяльність якої ще чекає на справжній аналіз. Справа в самому Гайдарі, який не тільки був, за теперішніми мірками, військовим злочинцем, а й брав активну участь в боротьбі проти самостійної України, сприяв її окупації комуністичними військами. Незважаючи на це, в наступні роки радянської влади, Аркадій Гайдар став культовим радянським дитячим письменником, на творах якого виховувалось нове покоління. «Голубая чашка», «Чук и Гек», «Тимур и  его команда» та інші були улюбленими творами радянських дітей. Заслугу Гайдара автор твору О.Апальков бачить в тому, що на його книгах було виховане покоління, яке дало відсіч німецьким фашистам. Це твердження мені здається досить спірним, бо твори А.Гайдара виходили в 30-х роках, а війна почалась в 1941р., так що читачам Гайдара було небагато років. Може хтось і встиг прочитати, але мільйони, які не читали, здавалися в полон в перші роки війни. Одначе треба погодитись, що твори Гайдара вчили дітей бути сміливими, чесними, брати участь у спільній роботі для кращого майбутнього ( в уяві тих часів).

О.Апальков, як справжній письменник і чесна людина, наводить несумнівні факти з біографії А.Голікова – Гайдара про його участь в боротьбі за радянську владу в різних частинах Росії, де він постає, як військовий злочинець, який особисто розстріляв, потопив, закатував сотні безвинних людей. Його навіть в ті роки, в 1924 році, демобілізували з армії за жорстоке ставлення до полонених. О.Апальков наводить багато прикладів знищення місцевих жителів А.Гайдаром. Справа, як виявляється, була в хворобі Гайдара, яку називають «травматичним неврозом».  Сам же Гайдар писав про свої вчинки – «оступался, срывался, даже своевольничал». Друзі і знайомі А.Гайдара свідчать про його алкоголізм і страшні припадки, подібні до буйної втрати розуму. Мабуть його хвороба мала виправдовувати ті численні вбивства, якими він прославився.

Взагалі це цікава морально – філософська проблема, яка потребує осмислення. Гайдар не один такий, вже після нього народним героєм став Че Гевара. Тисячі молодих людей носять футболки з його портретом. Захоплені революційною романтикою, вони можуть не знати, що Че Гевара також особисто вбивав не тільки солдатів урядових військ, але і безвинних селян, які, до речі, і видали його поліції, щоб покласти край грабежам і вбивствам. І що це за боротьба за світле комуністичне майбутнє, яка вимагає масових вбивств людей, тих, кого хочуть ощасливити? Достатньо також згадати події в Кампучиї, де червоні кхмери, будуючи комунізм троцькістського типу, вбивали заступами і мотиками городян, щоб встановити революційну гегемонію села.

Дивно, але минає небагато часу, і хвороба Гайдара невідомо як зникла , і «з’явились чудові романтичні книги – казки». «Бо літературу неможна судити за не літературними свідоцтвами», – пише О.Апальков. Тим більше, що багато блискучих письменників, виявляється, є дуже поганими людьми. Так, така точка зору існує. Наразі відомі бестселери, написані за гратами убивцями, ґвалтівникам и військовими злочинцями.

Можна зрозуміти О. Апалькова – письменника, який з теплотою пише про твори А.Гайдара для дітей. Але треба згадати, що військовий злочинець Гітлер був непоганим художником, картини якого тепер коштують немалі гроші. Відомий душегуб тов. Сталін – вченим, який написав «Питання мовознавства», «батьком народів» і, як кажуть, «кращим другом дітей».

Читаючи далі цікавий твір О.Апалькова, довідуємось, що усе викладене про А.Гайдара допомогло би зберегти і відродити канівську бібліотеку – музей А.П.Гайдара, який в наші часи занепав. Але не вийшло, бо виступив комуніст, що був проти фінансової допомоги німців у відродженні музею, бо німці в 1941 році вбили А.Гайдара. О.Апальков наводить цікаві факти і свідоцтва про переховування А.Гайдара, як військового кореспондента, на окупованій німцями території Канівщини.

Наприкінці оповідання довідуюсь, що відновлення музею потрібне не тільки для увіковічення пам’яті Гайдара, а і для того, щоб не пропадав будинок музею, не занепадав, не втратився для культурного осередку Канева. В примітках для оповідання наводиться проект Центру сучасної літератури та мистецтва в Україні під назвою Музей Гайдара. Хіба не зрозуміло, що музей під такою назвою, це майже те саме, що художнє училище імені Адольфа Гітлера? Нічого собі мета – «представити Гайдара не тільки в якості історичної фігури, а й як особистості в сучасному соціальному просторі»!

В іншому задумка була доброю: створити спеціальну бібліотеку з творами німецькою, французькою, англійською та іншими мовами; створити дитячий центр задля роботи з дітьми в галузі літератури, театру та образотворчого мистецтва; сприяти поглибленню культурної співпраці з містами – побратимами в США, ФРН, Франції.

Сподіваюсь, що колись це відбудеться, бо енергія і завзятість письменника О.Апалькова не знає меж.