Воскресенье, 24.06.2018, 15:36
журнал "Склянка Часу*Zeitglas"
Приветствую Вас Гость | RSS
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [40]
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 50
Главная » Статьи » Мои статьи

Про книгу «Кизиловы пропилеи»
Про книгу «Кизиловы пропилеи» Бруснєвич у своїй післямові до «Кизиловых пропилеев» пише, що після прочитання цього твору йому захотілося перечитати романи Домбровського про музейщиків. Мені також захотілося перечитати, але чомусь не Домбровського, а пушкінського «Євгенія Онєгіна» і лєрмонтовського «Героя нашего времени». Ваші «Пропилеи» чимсь нагадали мені ці твори. Можливо, тим, що в них описується самовідчуття молодої людини на зломі епох, і Кізілов також являється героєм свого часу, як і «самашедший» Ліни Костенко чи ті ж Онєгін і Печорін. Я не говорю про масштаби (масштаби визначаються з часом), я говорю про тенденції. А чим нагадала мені Ваша повість (чи «маленький роман») романи Пушкіна і Лєрмонтова, - це гумором. І у Вас, і у них саркастичний гумор автора плавно переходить в гумор головного героя (у Лєрмонтова – автор, точніше – розповідач, і персонаж – в одній особі). « ... Он так был занят этим, что чуть с ума не совратил // Или не сделался поэтом. // Признаться, то-то б одолжил!» «Мой дядя – самых честных правил, // Когда не в шутку занемог. // Он уважать себя заставил, // И лучше б выдумать не мог. // Его пример – другим наука.» І т. п. Або: « Какое дело мне до радостей и бедствий человеческих, мне, странствующему офицеру, да ещё с подорожной по казённой надобности». У Кізілова взагалі майже всі репліки побудовані на гумористичному підтексті, і якщо вибирати якусь фразу для прикладу, то треба, мабуть, було б переписувати його пряму мову, починаючи з першої сторінки. Гумор на межі цинізму у Онєгіна, Пєчоріна і Кізілова дуже схожий, можливо, тому, що всі вони «герої свого часу». тобто люди, які появились на зломі епох і самі носять цей злом у своїй душі і свідомості. Цей гумор на межі цинізму, напевно, дозволяє плавно перейти прірву між минаючим і наступаючим часами. І не в переломні часи життя, взагалі-то, страшна річ, яі якщо відноситись до нього всерьйоз, то воно може здатись нестерпним, а якщо відноситись до нього з гумором – то ще можна жить. Терпкий гумор, здається, розлитий по Вашій книзі, як вино на столі після щедрой випивки. Майже кожний епізод заставляєє смітись чи хоча б усміхатись. Прочитавши книгу, я ще довго сміявся, згадуючи то той, то інший епізод. Навіть трагічні чи драматичні ситуації подані в гумористичному обрамленні. Мабуть, і герої, і автори праві: з минулим треба розставатись легко, з посмішкою, інакше воно затягне в себе путами ностальгії і не дозволить зустріти з надією майбутнє. Час, сміючись, прощається з своїм минулим. Герої свого часу – це герої переломних періодів історії. Майже у кожного письменника, який жив і творив на зломі часів, є свій герой того часу. Пушкінський Онєгін – герой періоду розчарування після реформаторських надій, породжених реформами Сперанського, розпочатими, було, при Олександрі Першому, які були перервані царем, і імперія знову впала в темряву мракобісся, як за часів павловського правління. Набільш активна і пргресивна частина сіспільства зрозуміла, що на «царя-реформатора» розраховувати не варто, і зробила ставку на революційний шлях для досягнення демократичних перемін. Але поразка революціонерів-декабристів стала причиною ще більшого розчарування вже і в революційному шляху змін в суспільстві. Виразником цих настроїв був Лєрмонтов, який і описав героя вже того часу – Печоріна. Читача може дещо шокувати етична «ембівалентність» Кізілова: дома, в Україні у нього жінка і дитина, а тут в Москві, він проводить майже кожен день в альковних «пропілеях» і п*янках. Але тут треба врахувати особливість життя людей в перехідні періоди. Згадаймо, що і Онєгін «знал твёрже всех наук» - «науку страсти нежной, // которую воспел Назон», і Пєчорін тратив майже весь свій час на пусті любовні інтриги. Людині в такі перехідні періоди історії залишається лише приватне життя, бо в суспільному житті старий порядок речей розвалюється чи дискредитував себе, тож «встроюватись» в нього людині «с умом и сердцем» - вже немає сенсу, а новий порядок ще не сформувався. Тому «герої» (тобто характерні «знакові» персонажі – виразники) таких періодів історії, як правило, бездіяльні і розчаровані, розтрачують свою незаурядну енергію на пусті і часто екстравагантні вчинки, які не завжди узгоджуються з загально-прийнятими правилами моралі, бо й старі уявлення про мораль також «розвалюються» або дискредитовані, а які сформуються нові правила життя (в тому числі – і правила моралі) – ще не відомо. Тому люди, які від старого вже «відштовхнулись» і в ньому розчарувались, а в нове ще не «вступили»(бо його ще й нема), живуть по принципу: морально – все, що відповідає бажанням і доставляє задоволення. В нових умовах без егоцентризму на межі цинізму вижити важко, тому навіть кращі представники своєї епохи стараються жити в своє задоволення, бо все одно всьому, що було непорушним і авторитетним, приходить кінець (або воно сприймається як безнадійно устаріле, косне і відстале), а що буде, що прийде на зміну старому, - хто зна, може, й взагалі кінець світу... Тому мабуть «герої» таких часів і не дуже обтяжують себе моральними обмеженнями. Тим більше, що те, що вважалось моральним в попередній період, - вже «не спрацьовує», а що буде вважатись моральним в наступний період – ще не відомо. Але, з другого боку, Ваша книга не тільки (і не стільки) про сексуальні і похмільні «пропілеї» Кізілова, але й про дуже серйозні і глибокі речі, - про, так би мовити, Пропілеї духа, яким є місце в життті в тому числі і переломних епох, - про речі високодуховного, глибиннокультурного порядку: про тонкі історичні зв*язки між епохами, про глибоке сакральне відчуття родства з далеким і не дуже далеким минулим, про... Але «не хочу неуклюжим словом // несказанное исказить» (самоцитата); щоб все це зрозуміти і відчути, треба прочитати саму книгу. Що я і зробив. Спасибі за дарчий надпис на книзі, за саму книгу і за самий зміст книги – глибокий, з гіркуватим і терпким присмаком від безнадійно минаючого, в чомусь – незатишного, а то і трагічного. А в чомусь – щемливо – приємного і дорогого нам часу, - тому, ще це все-таки був наш час, і з ним відходимо в минуле і ми, та частина нас, яка пов*язує нас з ним якщо і не завжди нашою власно пам*яттю, то хоча б пам*яттю і прапам*яттю роду. Ми сковзаємо на межі ностальгічного відштовхування від минулого і відстороненої ностальгії за ним, і, можливо, жартуємо і іронізуємо, щоб не заплакати. Книга наводить на дуже багато роздумів (і навіть – записів), - спасибі Вам і за них. А також - за нагоду відволікатись від побутової рутини і подумати про щось важливе і значне. Таку нагоду також дає Ваша книга. Можливо, ця невеличка повість (чи міні- роман) – це лише перша частина масштабного роману «о времени и о себе». А може й ні... В любому випадку – майстер знає, що він робить. Пащенко Микола
Категория: Мои статьи | Добавил: zeitglas (30.01.2017) | Автор: Пащенко Миколо
Просмотров: 48 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2018Конструктор сайтов - uCoz