Понедельник, 23.10.2017, 10:50
журнал "Склянка Часу*Zeitglas"
Приветствую Вас Гость | RSS
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [38]
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 50
Главная » Статьи » Мои статьи

Станіслав СТЕЦЕНКО: «Ніякі премії не компенсують відсутність індустрії книговидання в країні...»
Станіслав СТЕЦЕНКО: «Ніякі премії не компенсують відсутність індустрії книговидання в країні...»
«Українська літературна газета», №13, 25 червня2010 року
 
Детективний роман, «екшн», взагалі, твір, який має захоплювати увагу читача з першої та не відпускати до останньої сторінки – вимагає від письменника неабиякого вміння побудувати цікаву сюжетну інтригу. Кілька років тому письменник Володимир Яворський порадив мені прочитати пригодницький роман молодого письменника з Черкас Станіслава Стеценка «Чорна акула в червоній воді», який згодом було визнано «бестселером 2001 року». І насправді, книжка виявилася дуже цікавою. Згодом С.Стеценко написав політичний трилер «Вся влада Радам!» І це вже був зовсім інший за стилістикою твір, і найважливіше в ньому, що письменник не побоявся писати на таку гостру й актуальну для сучасної України тему. Нещодавно в Українському Домі відбулася презентація нової книжки С.Стеценка – трилеру «Сексодром». Напередодні ми зустрілися зі Станіславом, щоб поговорити про його творчість та проблеми, які хвилюють:
 
Чим Ви захоплювалися в дитинстві?
 
Мої батьки працювали в школі. Мама – викладачем української мови і літератури, а батько – математики. Жили у наданому школою будинку. Половину його займала шкільна бібліотека. І, користуючись тим, що в бібліотеці працювала мамина приятелька Надія Миколаївна, більшість вільного часу я проводив там. Оскільки читати мене навчили досить рано, як для тих часів, у п’ять років, то я йшов уранці до бібліотеки, брав якогось «Мойдодира» чи «Дядю Стьопу», за годину прочитував, йшов знову і брав нову книжку. І так кілька разів на день. Так що, мабуть, у дитячі роки – книжки це і було головним, а може і єдиним захопленням. У батька була купа журналів «Знание – сила», починаючи десь мабуть із 50-х років (він їх постійно передплачував). У кожному номері у рубриці «Terra fantasia» було оповідання, як правило, зарубіжного фантаста: Шеклі, Азімова, Лема… Років у дванадцять мене зацікавили ці оповідання. Такого в книгарнях чи бібліотеках годі було дістати. Кожне оповідання я з невеликими перервами перечитував багато разів. Поряд із ними «відпочивала» традиційна радянська фантастика на кшталт «Аеліти» Олексія Толстого, не говорячи уже про літературний низькопробний соцреалізм, якими були забиті усі книгарні. Ми жили у маленькому містечку на Донеччині, і я часто бував з батьками в обласному центрі, де вони, зазвичай, купували мені усі книжки, які, на їхній погляд, могли бути для мене цікавими. Так з’явилися «Повернення з зірок» Лема, «Сигнали з Всесвіту» Бабули. Я все це пам’ятаю так добре тому, що придбати гарну книжку у часи тотального дефіциту було подією. Ось це, мабуть, і були усі захоплення. Що ще? Футбол: записався у дитячу юнацьку школу, але відвідав аж два заняття. Музшкола: яку я тихо ненавидів. Одне слово, крім книжок, важко щось згадати. Коли був старшокласником, батьків уже напружувала моя «книжкова залежність», – «сходив би кудись». Але найулюбленішим заняттям було залізти на горище будинку і порпатися там у горах старих книжок та журналів. До речі, коли я був у 5-му чи 6-му класі, батько показав мені об’яву у «Комсомольській правді» про конкурс фантастичного оповідання. Тоді я й написав перше своє оповідання і відправив у редакцію. Звісно, воно було дуже примітивним, не отримало ніякого приза і не було надруковане.
 
Чи не писали, часом, віршів у юнацькі роки?
Ні. Ніколи. І зараз, коли хтось просить оцінити його вірш, відмовляюся і говорю, що не розуміюся на цьому. Вважаю, моє зацікавлення віршами завершилося в початкових класах поезією Грицька Бойка. До речі – чудовий дитячий поет і, як на мене, досі неперевершений. Хоча, коли вже говорити про сучасну дитячу поезію, то не можна не згадати прекрасні речі Анатолія Камінчука. Хто зі світових майстрів детективного жанру передусім дарував Вам натхнення? Найбільшим відкриттям для мене свого часу був Реймонд Чандлер, здається у журналі «Огонек» прочитав його повість «Гарячий вітер». Вразили перші прочитані теж у якомусь журналі твори Стівена Кінга: «На карнизі», «Той що залишився живим» (я говорю не лише про детектив, а і про близькі до нього літературні напрями – трилер, кримінальний роман, гангстерський роман тощо). У 80-ті роки, коли я починав літературну творчість, подібні речі було можливо прочитати тільки в періодиці. І Чандлер, і Кінг, і Спілейн – це був шок для мене. Прочитав і подумав – ось воно, це справжнє: дія змінює дію, напруга з першого до останнього абзацу. Я повинен писати так. І років за десять літературних вправ, які то кидав, то поновлював, моє перше оповідання надрукував журнал «Ранок». Я отримав гонорар – 85 карбованців і був абсолютно щасливий. І якось відразу всі українські журнали почали мене друкувати. «Україна», «Старт», «Наука-фантастика», «Лель», «Київ». Все надруковане тоді я писав у стилі «екшн» – тобто в дусі моїх кумирів. В епоху постсоцреалізму з’явилися їхні книжки на ринках. Я перестав збирати журнали і намагався купувати книжки. Але це було дорого. Три томи того ж Чандлера коштували 120-130 карбованців, рівно стільки, скільки я заробляв за місяць, закінчивши ВНЗ. Доводилося економити на проїзді на приміських потягах – їздити зайцем, хай вибачить мене Мінтранс, щоб купити омріяного Чандлера чи Пьюзо. Сьогодні з тих, хто стоїть на вершині і на кого я намагаюся рівнятися, я б назвав Артура Хейлі, Маріо Пьюзо, Стівена Кінга, Тома Кленсі. Ви якось зазначили, що української книги як такої немає, що читають її лише 1-2% населення, немає української літератури «середньої полиці».
 
 А чи бачите якісь світлі перспективи для розвитку українського книговидання та розвитку літератури «середньої полиці»?
 Давайте порахуємо разом. Я мав на увазі те, що сучасною художньою літературою сьогодні цікавляться відсотків 20 українців. Це ті, хто заходить у книгарні, слідкує за книжковими новинками. І за найоптимістичнішими прогнозами – сучасною українською літературою – із цих 20 відсотків цікавиться один з десяти. Звідси, мабуть, і моя статистика 1-2%. Щодо української книги. Минулими вихідними був у Черкасах. Із трьох книгарень українська художня книжка (я взагалі не говорю зараз про літературу середньої полиці) є у двох. У одній це поличка завдовжки приблизно метр, у другій – три полички по півметра. І це на Черкащині – у духовному серці України, на батьківщині Тараса Шевченка. А щодо розвитку українського книговидання… Хочеться бути оптимістом, але… Тут добре підходить вираз – contra spem spero – без надії сподіваюся. Я ще років десять тому писав у журналі «Київ», чому неможлива поява українського Стівена Кінга. З тих пір нічого не змінилося. Але будемо сподіватися, що український читач, хай і не скоро, але буде мати масову літературу – літературу середньої полиці, читатиме і детективи, дії яких відбуваються на вулицях Києва, Житомира чи Черкас.
 
Хіба не сприяють цьому розвитку деякі літературні конкурси, як, наприклад, «Коронація слова»?
Я дуже скептично ставлюся до цих конкурсів. По-перше, це крапля в літературному морі. А по-друге, де результат? У метро читають твори відкритих цим чи іншим конкурсами авторів? Вони не відкрили ні українського Кінга, ні українського Чандлера. Конкурс спрямований на те, щоб знайти кращого. Але, на мій погляд, є два головних критерії, щоб визначити кращого у літературі – перший, це час (хто залишиться в історії, той і кращий) і читацький попит (це більш швидкий критерій «кращості»). За першим критерієм сьогодні не судити – він визначить кращого років за 50. Другий в Україні недоступний із причини відсутності української книги в українського читача (вище я навів приклад із Черкасами) – одна-дві книгарні в Києві не міняють ситуації. Але про конкурси. Не хотілось би ображати засновників цього конкурсу – вони роблять дійсно велику і потрібну справу. Та якось довелося розмовляти з переможцем у одній із номінацій. Він мені сказав наступне: мені запропонував член журі разом підготувати твір, а премію поділити навпіл. Звідси порада засновнику, чиї гроші вкладені у проект, він мав би сам, на свій смак визначати переможця. А те, що він не професіонал, то література і не створюється для професіоналів. Та не тільки про цей конкурс мова. Можна говорити про те, що літературна спільнота у більшості своїй висловлює жаль з приводу мало кому зрозумілих підсумків присудження останньої Шевченківської премії з літератури в прозі. Не секрет, що навіть Нобелівських лавреатів іноді визначають, керуючись принципом не літературної, а політичної доцільності, – мова про присудження цієї премії радянським дисидентам – Пастернаку, Солженіцину. Але після підбиття підсумків Нобеля чи Пулітцера, принаймні, у суспільстві не виникає запитань – чия дружина авторка і хто «кришує» автора. Резюме: ніякі премії не компенсують відсутність індустрії книговидання в країні. Один із Ваших останніх романів «Вся влада Радам!» розкриває деякі брудні «залаштункові» схеми політичної розкрутки кандидатів на провладні посади. І зрозуміло, що це лише верхівка айсбергу. Ось стартували нові політичні вибори в країні – чи є бажання написати знову книжку на цю тему? Я ризикнув узятися за тему виборів тому, що кілька років між «Чорною акулою…» і «Вся влада Радам!» присвятив заняттям політконсалтингом. Тему, на яку пишеш, треба добре знати. Диявол – в деталях. Не знаючи деталей, краще не братися за твір. Але і у «Вся влада Радам!» я пройшовся по виборах лише на рівні читва. Описати, як усе відбувається насправді, навряд чи хто наважиться. Тут залучені величезні кошти. У дійство втягнуті і правоохоронні органи, і бандитські формування. Закон на території виборів не діє. Політтехнолог, який вліз у цей процес, повинен бути готовим, що із ним, у разі провалу, обійдуться за законами «військового часу». Тут, як у «Акваріумі» Суворова-Резуна, – «вход – рубль, выход – два». З приводу книжок під виборчу кампанію. Впевнений, що до виборів з’явиться кілька книжок типу «Убити Юлю-3» чи «Убити Арсенія-1». Це означає, що хтось із метких літераторів примудрився «подоїти» на гроші когось із політиків. Ну що ж, раз на п’ять років вони повинні ділитися тим, що між виборами «зароблено непосильною працею», із журналістами, літераторами і, звісно, політтехнологами. Але у політлітературній творчості я участі точно брати не буду. До речі, нещодавно Василь Фольварочний видав роман «Чорний бумер», в якому він багато розмірковує про технології сучасних українських виборів. Взагалі деяким письменникам подобається навіть фантазувати на тему життя українських політиків, як це робить Курков в «Останній любові президента». Хіба наша політична дійсність викликає таке натхнення, чи у письменників виникає бажання хоч якось розповісти масам, яким чином політики їх обдурюють? Але політика у всьому світі не відрізняється «гарними манерами» та «чистими намірами». Очевидно, що люди мають знати правду, в тому числі і про те, якими методами користуються політики, щоб їх (людей) обдурити. На мій погляд, головна проблема «літератури про вибори» у тому, що «виборні методи» надзвичайно закриті. І у спеціаліста з виборчих технологій завжди виникає посмішка, коли літератори, не встаючи з дивану, намагаються експлуатувати цю тему. Вони купують кілька книжок під назвами на кшталт – «Страшні таємниці піару» і починають фантазувати, переносячи на виборче тло штампи з кримінальних романів. Я передивися купу російських фільмів на цю тему і, як говорив віслючок Іа з відомого мультфільму, – «удручающее зрелище». Звісно, я не маю на увазі дві вищезгадані книжки. Для Куркова «Остання любов…» – це величезний крок уперед порівняно, наприклад, із «Грою в відрізаний палець». «Чорного бумера» я, на жаль, не читав, але обов’язково перегляну. Сподіваюся, що це буде виключення із правил.
 
Станіславе, що надихало Вас на створення трилеру «Сексодром»?
Цей твір народився з оповідання. Свого часу, в середині 90-х, в редакції популярного тоді журналу «Лель» його головний редактор спитав, чи немає в мене чогось еротичного. Я відповів, що це не моя тематика, але можу щось спробувати. Проте еротики не вийшло, а вийшло оповідання-«екшн», «трилер» з окремими елементами еротичного. Це й була перша публікація «Сексодрому». Читачам сподобалося. Пізніше я переробив його на повість. Обсяг виріс втричі. Й уже в такому вигляді, здається 1997 року, «Сексодром» надрукував «товстий» журнал «Київ». І знову ця публікація мала резонанс. В редакції мені розповіли, що втратили через неї частину передплатників. Читач респектабельного літературного журналу виявився не готовим до «екшну». Тоді ця річ шокувала. Це твір-катастрофа: на місто Ч. в середній течії Дніпра опускається отруйна хмара. Мешканців охоплює сексуальне безумство… Сьогодні я зробив повністю нову редакцію, дещо додав, і цього року «Сексодром» вийшов у видавництві «Склянка часу» окремою книжкою.
Над яким твором зараз працюєте?
Сьогодні у мене є замовлення від одного із видавців на пригодницький роман, який я, за угодою, повинен закінчити у квітні 2010 року. Тематика стосується відомих в Україні історичних особистостей. На жаль, конкретніше нічого сказати не можу через угоду, якою обумовлений режим цілковитої секретності, аж до виходу книжки з друку. Чекати залишилося недовго. Сподіваюся, що це буде щось незвичайне для української літератури, що оцінить той найсправедливіший і разом із тим найстрашніший суддя, про якого я говорив вище. Наскільки мені відомо, на даному етапі Ви, завдяки професійній діяльності, серйозно досліджуєте антикварний ринок.
 
Чи не збираєтеся написати детективний роман на таку захоплюючу тему?
Працюючи редактором журналу «АРТ-Юкрейн», я суттєво поглибив свої знання не лише про антикварний ринок, а й взагалі про образотворче мистецтво, як про українське, так і про світове. Ознайомившись з кількома вагомими постатями цього бізнесу в Україні, можу мати уяву про складнощі й мінливості цієї професії. Про це, напевне, можна написати непоганий детектив. Таким чином поєдную роботу з накопиченням знань для літературної праці. Переконаний, що добрий твір виходить лише тоді, коли автор добре знає, про що писатиме. Хрестоматійний приклад – Артур Хейлі, котрий, перш ніж написати «Аеропорт», працював в аеропорту; щоби написати роман «Колеса» – якийсь час працював в автокорпорації; для створення роману «Готель» – майже рік ретельно вивчав життя великого готелю. Повертаючись до розмови про власну творчість, підкреслю, що роман «Вся влада Радам!» з’явився на світ лише тому, що мені вдалося досконало вивчити ситуацію в сфері політтехнологій. Чи не пропонували Вам екранізувати Ваші твори? Як тільки у журналі «Київ» був надрукований роман «Чорна акула в червоній воді», одразу була створена радіовистава з однойменною назвою. Виник навіть невеликий скандал. До мене зателефонував мій приятель, який працював у «Київських відомостях», і запитав: чи я чув радіовиставу за моїм романом, що транслюється щоранку? І я зі здивуванням дізнався, що така радіовистава дійсно є. Тоді він написав матеріал, де було сказано, що, очевидно, керівники радіокорпорації вирішили, що автор – класик, який давно помер, і тому із його творами можна робити, що завгодно. Але це не так, автор звернеться до суду і розорить корпорацію. Мені відразу почав телефонувати керівник якогось відділу з радіо, говорити, що його звільняють з роботи і просив написати, що я не заперечую проти трансляції. Ну звичайно, я такий папірець написав. З приводу екранізації «Чорної акули …», то через журнал «Київ» мене знайшов один із відомих українських режисерів (не знаю, чи маю право називати ім’я), і ми кілька разів зустрічалися і говорили з ним про створення сценарію. Але до сьогодні справа не зрушила з місця. Думаю, що і в українського кіно справи йдуть приблизно так, як і в української літератури.
 
А яке кіно Вам подобається?
 Французьке кіно – просто чудове. Неперевершені «Високий блондин» – П’єр Рішар (він же грає і в стрічці «Іграшка»), Жан-Поль Бельмондо («Приватний детектив»), Наталі Портман і Жан Рено («Леон Кіллер»). З американського – люблю найбільш неамериканське. Наприклад, «Якось у Америці» Серджіо Леоне.
 
Чи є милі серцю місця, де подобається відпочивати?
 В Україні – найбільше люблю уманську Софіївку. Чудове місце – історія, що оживає на очах. Узбережжя Азовського моря на Донеччині. Можливо тому, що я ще з дитинства дуже часто там бував. Із закордону – безумовно, Прага, – на мій погляд, найкрасивіше місто у Європі. Знаючи українську мову, за декілька тижнів можна вивчити всі необхідні для комфортного життя чеські фрази. А де ще сподіваюся побувати: на Таїті – слідами Поля Гогена і Сомерсета Моема.
 
 Наша довідка:
 
 Стеценко Станіслав Миколайович народився у місті Докучаєвську на Донеччині. Член Спілки письменників України. Працював політтехнологом, редактором низки видань («Версії та коментарі», «Губернские ведомости», «Версії та розслідування», «АРТ –Ukraine»), керівником «Агентства журналістських розслідувань». Сьогодні головний редактор журналу «АРТ –Ukraine» (м.Київ). Друкувався у більшості українських літературних видань – «Київ» (роман «Чорна акула в червоній воді», повість «Сексодром», оповідання «Син прибиральниці, що спала зі шпигуном»), «Україна» («КДБ проти нінзя»), «Знання та праця» («Метелики в склепі»), «Старт»(«Пак») та багатьох інших. Автор книжок «КДБ проти нінзя», «Чорна акула в червоній воді», «Сексодром», «Вся влада Радам!». Твори включалися в збірки «Антологія українського жаху» («Сенсація», «Монстр», «Малюк – винищувач шпигунів»), «Антологія сучасної української прози» та ін. Був переможцем літературного конкурсу «Гранослов». За даними «Київських відомостей» та «Книжника ревю», книжка «Чорна акула в червоній воді» була в 2000-2001 роках лідером продажу в Україні серед книжок, виданих українською мовою.
 
 Книги Станіслава Стеценка можна придбати післяоплатою у видавництві «Склянка Часу*Zeitglas» mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net
 «Чорна акула в червоній воді» - 20 грн.
«Вся влада Радам!» -25 грн.
«Сексодром» -15 грн.
Категория: Мои статьи | Добавил: zeitglas (21.07.2010)
Просмотров: 520 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2017Конструктор сайтов - uCoz