Вышел в свет №61 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas"



АВТОРЫ ЭТОГО НОМЕРА ЖУРНАЛА:

Проза Prosa Проза

Сергій Левченко
Anatolij Krym
Олександр Апальков
Володимир Комісарук
Євгенія Люба
Елена Морозова
Роман Шилуцкий
Василь Єрошенко
Слава Світова
Александр Волков
Олег Гончаренко
Світлана-Майя Залізняк
Михаил Низовцов
Владимир Ерёменко
Йосип Струцюк
Пётр Гацанюк
Льоська


Лірика Lyrik Лирика

Александр Курапцев
Евгения Бильченко
Александр Товберг
Владимир Страшнюк
Кристина Денисенко
Дмитрий Моцпан
Неоніла Диб`як
Євген Юхниця
Людмила Некрасовская
Иван Нечипорук
Петренко
Олег Гончаренко
Ирина Кузнецова
Валентин Боровський-Клюєв
Микола Савчук
Татьяна Гостева
Павел Бессонов

Есе Essays Эссе 

Вячеслав Пасенюк
Людмила Исаева
Іван Дзюба
Роман Шилуцкий
Вячеслав Пасенюк

Галерея Galerie Галерея

Живопис Мар`яни Деласи / Malerei von Marjana Delasa: Обкладинка-Umschlag, 73, 131, 162.
Графіка: Олени Синиченко / Graphik von Elena Sinitschenko: 24, 64.
Графіка: Марини Купкіної / Graphik von Marina Kupkina:56, 59
Графіка: Алли Марковської Graphik von Alla Markowskaja:85, 92, 97, 98, 113, 115, 119.
Графіка: Микити Манохіна/ Graphik von Nikita Manochin: 125, 143.
Графіка: Юлії Іванюк/ Graphik von Julija Iwanueck: 132, 146.
Графіка: Олексій Мартіросов/ Graphik von Alexeja Martirosow:110.


В критичних статтях В. Пасенюка, І. Дзюби, Л. Ісаєвої, Р. Брусневича йдеться про творчість сучасних авторів, серед них : Є. Євтушенка, Л. Некрасовської, О. Волкова, Г. Кононова, В. Еременка, Є. Більченко, О. Апалькова, М. Петренко, В. Пасенюка, О.Мошни, О. Морозової, Л. Гонтарєвої, О. Сигиди, С.Черного та іншіх...



Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 35 грн.,
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 20 грн.) 
замовивши в редакції : 

zeitglas@ck.ukrtel.net

Отрывки из произведений журнала СЧ№61

"У лівій руці тримаю ледь брунатну фотокартку – вона на 10 років старша від мене. На зворотньому боці червоною тушшю чітким знайомим почерком написано: «На добру й довгу пам’ять дяді Кирилу Петровичу від Прошки під час перебування за границею в м.Мюнхен. Дядю, Ви бачите мене, ну, все ж таки, може ви вернетесь, то хай мама, папа й братік, як живий, і вся рідня –дядьки, дядини, сестри, брати подивляться та й згадають, бо я увечері сумую, а вранці заплачу, вії сонцем утру – сльози ніхто не побачить.Фотографія м.Мюнхен, 28.06 1944 р. в зоологічному саду». Костюм на татові, схоже, поношений, але сидить добре – брюки з напуском на мешти, на піджакові накладні кишені, біла, застебнута під горло, сорочка, обличчя худюще, каштанове волосся зачесане по тій моді – назад, тонкозімкнуті губи й погляд говорять більше усяких написаних і ненаписаних слів. Йому всього і вже 21 – усе ще попереду і скільки позаду.
Як би я хотів бути з ним поряд, чимось допомогти. Хоча, чим? Я у свої 57 не нюхав ні партизанки, ні таборів, ні бомбардувань, ні репресій… З мене вистарчило б одного голодомору. А батько вже в свої юні літа знав, що саме диявол переконує всіх, що він не існує. Існує! І я це збагнув нарешті й ім‘ я йому – гордість і заздрість, окрім тисяч інших. Чому карточка залишилася у тата? Він, певно, працював тоді у бауера і мав вільний вихід у місто, а дід Кирило перебував на той час у таборі… За спиною на фото – парочка не йде – марширує (він, звичайно, справа), зліва – якийсь старий у твідовому піджакові й капелюсі з пірїною теж браво підняв праву ногу… Невже вони не передчувають, що менше, як за рік – крах, невже ще кричать Heil Hitler! Батько мені розповідов, що тоді придумав своє вітання (Вирдіну, до речі, воно не подобалося) – Heil mich selbst! Уже тоді тато знав Сократа і дух свободи для нього був надусе. Але тоді він ще не знав, яка на смак цикута. Хай омине мене сія чаша… Я уважно, до болю в своїх очах вдивляюся в татові очі, ще без більм від майбутньої травми на будівництві, чисті, кольору вільхової води з прозеленню і бачу в них стару мідь соснового бору, квіти крину на чорній, ніби полірованій, поверхні Перетічка, білу площину снігу за хатою, абрикосове деревце в квіту, схоже на бабусю у фаті, жовті хвилі піску, які плавно переходять у синьо-білі хвилі Дніпра, мою маленьку донечку із кубиком Рубика в руках, кімнату з широким вікном на захід, стіл, а на ньому розгорнута книжка лицем униз… За тиждень (а, взагалі, цікаво – обличчя книги внизу, якщо вона лежить горілиць) ми з дочкою вирушаємо до Мюнхена. Зустріне нас, скитальців, Вирдін – татів товариш по Дахау. Поїдемо через Відень…"

Сергій Левченко "А жорна мелють..."


***
"У животного спросили паспорт,
Заломили лапы, мордой – в стену,
Растеклась по кафелю улыбка.

Явь, напоминающая астму,
Не реальность, а ее подмена,
Как в мертвецкой радостная скрипка.

У животного отъяли душу,
Обернули красной мокрой тряпкой,
Обещали возместить расстрелом..."

Александр Курапцев, "Корни топора"

-----------------------------------------------------
"...…Дощ вщух і стало тихо.
– Ти знаеш,– мовила вона, – в мене є хлопець. Там, – вона махнула рукою в бік вікна, – в Пітері. Але він – каліка. Я познайомилася з ним у студентській кав’ярні. Бачу, підрулює на інвалідному візку просто до мене й каже: „Красунечко, ходімо ввечорі потанцюємо!” На що він сподівався? Втім, він сподобався мені.
– Ти, напевне, його пожаліла?
– Ні, – вона підвелася, – я спочатку теж так думала. Але ж він мені любий. Вибач, що я тобі це розповідаю.
– Та, нічого, кажи далі.
– Коли він так до мене звернувся, я оцінила його мужність. Звичайно, це було йому важко. Я ж бо не якась… Щоправда мене вдарила думка: „Дурепа, він же сидить у візку!” Але я поглянула в його очі. Вони були блакитні, чисті. Він усміхався мені, щиро. І сам факт, що він насмілився до мене підрулити, був вартий поваги. Нині ми як інші пари. Ми разом святкуємо, їмо, відвідуємо танці.
– Танці?
– Так, – посміхнулася вона, пустивши дрібні зморшки в кутках очей, – він був спортсменом. Займався мотоспортом. У нього було багато перемог. Багато друзів. Та опісля травми, друзі поволі забули його. Це вкрай прикро. Байкери, сам знаєш, не бідні люди. Я оце й приїхала, аби заробити грошей. Мені ж іще довчитися треба. І його якось утримувати. Пенсія інвалідська мізерна. Хоч красти йди... Мої батьки не допомогають нам. Вони відступилися й від мене. Сподіваються, що я отямлюся й покину його. А я, мабуть, його люблю. Щоправда, мені приходиться нагинатися, коли ми цілуємося на танцях. – Вона знову усміхнулася, – вибач.
– Та нічого вже...
– Навчи мене пасадобль танцювати, – вона застібала курточку. Білою плямою красувався значок " За відмінне навчання”, у вигляді розкритої книги. – Тільки навчи по-справжньому. Я ж – відмінниця!
– Бачу..."

Олександр Апальков "Бесаме мучо" 


***
По радио орет Григорий Лепс.
Любой из братьев – лицемерней пса.
А праздник в одиночку так нелеп,
Что хоть бери такси – и в небеса.

Мне все равно, куда они идут.
Мне все равно, о чем они поют.
Где возведут передний свой редут.
С кем обретут последний свой приют.

Мне безразличен свет с чужих планет:
Любуюсь им абстрактно, как в кино.
И даже то, живу я или нет, –
Как ни верти, мне тоже все равно.

Лишился яда вражеский укус.
И дружбы вкус уже не так остер.
Труднейшее из мыслимых искусств –
Искусство петь, дыша через костер.

Мне все равно, что нам не по пути.
Вернутся все. Но в разные места.

Евгения Бильченко, "Депрессия" 

--------------------------------------------- 
"У всіх місце народження – це щось просте і зрозуміле: ну, там місто, село, смт, нарешті. І лише у батька – невідомо що: совхоз «Двадцать лєт Октября». Ніколи не могла зрозуміти, що це за «совхоз». Ні, я знаю, що раніше люди жили, закріплені за своїми господарствами, але є ж там якийсь населений пункт? Та який, – каже батько, – пункт. Совхоз.
Я дивилася по карті: він десь тут, на кордоні трьох областей – Харківської, Луганської й Донецької; пробивала через Ґуґл – нема совхоза. Може це якесь крихітне село на кілька хат, що його і на картах не позначають?
Я чому так допитувалася: хотілося туди з’їздити. Востаннє я була у совхозі, здається, років у дванадцять. А це майже те саме, як побувати у своєму дитинстві – ну, ви розумієте. А сестра, наприклад, не була там взагалі..."

Євгенія Люба "Совхоз". 


***
Красное!
Вот так вот! – сразу!
Вошла в мозг по зрительным нервам.
Шилом вонзилась.
Пригвоздила внимание.
Отвесили челюсти.
Смотрят без мысли.
Чувствуют женское?
Нет.
Очарованы красивым?
Вряд ли.
Обычная реакция на яркое пятно,
вдруг выплеснутое
на их серое настроение.


Александр Товберг "Женщина в красном"


--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
" ...– Любите Шагала? – спросила я, кивая на картину в центре. 
Она была выполнена в синих тонах: мешковатый мужичок уточкой летел над мокрыми покатыми крышами домов, рот его был удивлённо полуоткрыт, глаза же, наоборот, прикрыты, руки по швам; внизу ротозейничали горожане, неестественно запрокинув головы.
Парень шагнул к нам с картиной.
– Я – реалист. Работаю только с натуры, – ответил он, искоса поглядывая на холст.
Творческие люди запросто путают явь и фантазию, поэтому я лишь неопределённо кивнула. Картина мне нравилась.
– За сколько отдадите? – спросила, маскируя интерес.
Полотно притягивало, что-то было в нём радостное и печальное одновременно, как предвкушение новой жизни, как будущее, которое всегда «лучшее».

Елена Морозова "Приёмный ангел". 


***
Цей камінь пам’ятає тінь її,
Тут небо ще звучить її словами.
Вона була недавно межи нами
І нам звіряла сумніви свої
У тім, що мудрість втілена в печаль…
Питала: світ – некрополь, божевільня?
Дитина волі, прагненням невільна,
На серце клала болісну печать.
З рожевих окулярів стерши пил,
Присівши на крилі нічного ґанку,
Літала між сузір’ями до ранку,
Наскільки малось їй натхнення й сил.
Та якось раз так трапилось – вона
Не озирнулась на земне тяжіння…
Лишилась тінь, мов стигма на камінні
І слів оклична із небес луна.

Неоніла Диб`як "Пам’яті поетес" 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

"Я бачив двох братів, лише раз я їх бачив. Я зустрів їх на вулиці великого міста. Один з них був молодиком років двадцяти чи трохи більше; інший був хлопчиною років десяти - одинадцяти.
Вони дуже поспішали, як всі та завжди у великому місті.
Дивними вони видались мені в ґвалті та виблиску міста. Здавалося, вони не бачать нічого навкруги, ні перехожих, що поспішали, ні трамваїв, що пробігали ще швидше, ні яскравого світла у вікнах ясних великих будинків.
Вони, здавалося, думають про щось своє, забувши про все і всіх на світі.
Аж раптом я побачив, як хлопчик схопив свого брата за руку, і потім почув що він сказав йому:
– Брате, купи мені маленького песика.
– Навіщо він тобі буде потрібен? – спитав брат трохи спантеличено.
І хлопчик відповів стиха:
– Він мене буде любити більше ніж тебе та всіх інших.
Несподівано я побачив, що неначе хмарка затьмарила високе чоло юнака; я побачив, як двічі сіпнулась його нижня щелепа; я побачив, як його раптово зблідлі губи щось ледь чутно прошепотіли.
Це було надто давно. Я не пам’ятаю ні того міста, ні пори року, проте, часто, надто часто, з дивною хворобливою наполегливістю, я намагаюсь з’ясувати для себе що тоді прошепотіли раптово зблідлі губи, чому тоді двічі сіпнулась його нижня щелепа.
І часто, надто часто, я ловлю себе на тому, що сам повторюю:
– Брате, купи мені маленького песика, він буде мене любити більш ніж вони…"

Василь Єрошенко "Весняні замальовки" 


-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

"Паша Горелик не стал развивать тему «кто кого должен больше опасаться?», а посмотрел в сторону строения, из которого мог выйти Гена Маслюков и вспомнил только один эпизод из прошлого совместного криминального движения.
Перед его взором вспыхнула картина, будто это было только вчера, а не много лет назад, – «прессовали должничка».
Горелик и Маслюков пили водку и заставляли пить терпилу. С ними тогда был Булет, он не пил.
Терпила выпивал по команде, стуча зубами о край стакана, и все нечленораздельно мычал, пуча разбитые губы, и не соглашался отдавать деньги, говорил, что у него ничего нет, тянул время, потом путал свои ответы, то брался звонить одному верному другу, потом другому и везде получал отказ.
Eго били по очереди, то Маслюков врежет по его вспухшему от ударов заплывшему синему с красным лицу, то Горелик «зарядит» туда же ногой, тот падает, шевелится на полу и все не хочет вставать. Опять тянет время и звонит кому-нибудь, а те, друзья его, как он к ним обращался, отказывают, съезжают с темы, денег не дают..."

Александр Волков "На чужой территории".

***
Мій господи! Сьогодні я молюсь
за друзів, що пішли й не повернулись,
яких в журі столиць і захолусть,
адреси зрадивши, мій віщий оминув лист –
вернув назад мені і прощення порив,
і вибачення маревну надію.
Цей час мене чеканням підкорив...
Я грішний тим! Але просить не смію
за себе – про відпущення гріхів.
Прошу тебе, Мій Отче, за достойних!
Звільни їх од негод і од страхів,
і... од фатального набою у обоймі.
Од сумніву та болю одведи.
Спаси од хворості, і втрат, і несвободи.
Не дай ненависті. Не присуди біди.
Дай вірний шлях і у глибинах – броди.
Даруй любові й невідчутності вини.
Пошли можливість повернутися їм, Боже.
Вчини так, щоби, повернувшись з далини,
вони на мене не дивилися вороже.
Даруй їм здійснення їх заповітних мрій.
Спини вітри і задуми, зловісні.
Добром наснаж всіх! Істину відкрий!
І дай натомленим їх дім і хліб, і пісню!
Твоєї милості не бачу берегів:
для нас у тебе милосердя досить.
Тому всього цього прошу й для ворогів,
якщо... ніхто за них, крім мене, не попросить.

Олег Гончаренко "Молитва за всіх". 

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

"...С несколько искаженным лицом я всё же отослал материал Мариванне по электронке. Не терял надежды, что хозяйка «Версаля» изменит свое отношение к делу, прочитав мой гениальный текст.
Она позвонила сама, в тот же день.
– Разве мы договаривались, – сказала она, – что вы будете что-либо писать по следам нашего разговора?
– Я обещал сделать материал к вашему возвращению. И вы не возражали. Вас окружили кровососы. И пора с этим кончать!
– Мне не нужен ваш материал.
– Как же так? Я работал впустую!
– Сколько это стоит?
– Нисколько. Я искренне хотел помочь вам. Мне самому тошно от этих рож.
– Хорошо. Скажите, сколько это стоит, и я заплачу.
– Да нет же! Нисколько не стоит.
– Уважаемый! Сколько стоит ваша работа! Скажите, где, когда и сколько, – и вам привезут деньги.
Я воззвал:
– Вдвоем мы одолеем их!
– Я же сказала!
– Вы не знаете, какие вас ждут проблемы.
– Что?! Вы мне угрожаете?!
– Господь с вами! Я имею в виду, что вас будут доить постоянно. Я всего лишь предлагаю помощь в расчистке авгиевых конюшен.
– Сколько?
– Да ладно.
– Сколько?!
– Миллион..."

Владимир Ерёменко "Так будет ли Конец Света?"


***
Я уже в октябре о тебе вспоминаю,
Игнорируя начисто зимние месяцы.
Я тебя ожидаю и знать не желаю
О метелях, какие на улицах бесятся.
Пряча нос в воротник и мигая ресницами
От морозного ветра покрытыми инеем,
Я сквозь тучи, нависшие лохмами низкими,
Вижу небо твое, золотое и синее.
Я люблю тебя, месяц апрель, за сияние
Глаз у встречных прохожих, распахнутых весело,
За все меньшее расстояние
До желанного, до неизвестного.

Павел Бессонов, "Апрелю". 


-------------------------------------------------------------

"...Досить неоднозначною була роль Євтушенка як свого роду репрезентанта радянської інтелігенції в численних закордонних вояжах. З одного боку, він виступав як "посланець миру”, хоч і неофіційний, але цілком у дусі прокламованої радянської "миролюбної політики” (знаменитий вірш «Хотят ли русские войны?»), але з другого – був хоч часом і критичним, однак порівняно об’єктивним у зображенні західного світу, не дозволяв собі вульгарного пропагандизму, завжди залишався одним із тих інтелектуалів, які шукали порозуміння, а не конфронтації. Зрештою, головні його «закордонні» сюжети пов’язані з визначними постатями історії, політичного і культурного життя, з особистими враженнями від інакшої, нерідко екзотичної дійсності. Це випливало з його постійної жадоби всенавчання і душевного самонаповнення, з якою йшов у великий світ і яку задекларував ще у вірші «Мої університети». Ще одним – і дуже важливим – стимулом у захопленні «закордонною» тематикою, насамперед латиноамериканською, було чи не штучне підживлення настрою революційної романтики, що вже не мала жодних джерел у радянській дійсності (вірші про Фіделя Кастро, Че Гевару та ін.) – тут крився і певний докір рідній обивательщині. І що важливо ще – Євтушенко був віртуозним майстром «гри з цензурою», не раз успішно обходячи її на крутих віражах думки і друкуючи речі просто неймовірні для радянської преси. Так і в поезіях на «закордонні» теми раз-у-раз угадувалося наше рідне, як-от у «Барселонских улочках»:
И пока фашистская цензура
Топит мысли, как котят в мешке,
Кто-то на жену кричит: «Цыц, дура!» –
Правда, на испанском языке..."

Іван Дзюба "До 80-ліття Євгенія Євтушенка"


Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 35 грн.,
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 20 грн.) 
замовивши в редакції : 

zeitglas@ck.ukrtel.net

nbsp;


вчера