Вышел в свет №70 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas"

Вышел в свет №70
литературно-художественного журнала
"Склянка Часу*Zeitglas"

АВТОРИ - AUTOREN - АВТОРЫ:

Проза Prosa Проза

Сергій Лазо
Влад Наслунга
Александр Волков
Володимир Комісарук
Михаил Низовцов
Петро Гайворонський
Олександр Боклаг
Геннадій Молчанов
Вікторія Очеретяна
Чеслав Василевич
Марія Хімич (Сівоха)
Олександр Царик
Александр Апальков

Лірика Lyrik Лирика

Анна Кременчук
Эдуард Попов
Тетяна Кльокта
Натаья Петрук
Світлана Антонишин
Світлана Костюк
Сергей Терсимонов
Сергій Левченко
Олег Андрішко
Лариса Журенкова
Віталія Гук
Катерина Лизогуб
Владлена Скаченко
Віра Олеш
Олександр Шовтута
Елена Заславская

Есе Essays Эссе

Елена Морозова
Маргарита Шевернога
Льоська
Андрей Беличенко

Галерея Galerie Галерея

Живопис:
Елеонори Антончик / Malerei von Eleonora Antontschyk
Обкладинка-Umschlag

Графіка:
Олексія Мартиросова / Zeichnung von Alexej Martirosow

Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 40 грн.,
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 35 грн.)
замовивши в редакції :
zeitglas@ck.ukrtel.net

Журнал також можна погортати та придбати його електронну версію, замовивши її в редакції журналу, чи на сайті:
http://store.kassiopeya.com/

Уривки творів журналу СЧ№70

Все, что здесь написано – не совсем истина.
Автор этих строк – я.
Я – это уже не я.
В моих жилах течет ненастоящая кровь.
Если ты человек – прочти это.
Иначе ты перестанешь быть человеком.
Рано или поздно.
В моих жилах течет ненастоящая кровь…
Пишу я издалека: из будущего.
И я понятия не имею, каким боком к тебе в руки попала эта запись!
Но если ты читаешь ее – прочти до конца. И лучше выбрось.
(Потому, что в моих жилах течет ненастоящая кровь…)
У нас все было хорошо.
Не было еды,
Не было нормальной воды,
Не было любви –
И даже воздух был каким-то непонятным.
Но мы были живы.
Мы научились жить, обходясь
без жизни.
Было холодно –
но мы искусственно электризовали воздух –
и было тепло.
Хотелось есть –
и мы придумали заменители
хлеба – соли – сахара – мяса – овощей –
даже специй –
и ели.
Хотелось пить –
тогда мы придумали пилюли,
утоляющие жажду –
и пили.
Хотелось почувствовать жизнь на вкус.
(О каком вкусе могут говорить
искусственные специи?)
И мы придумывали:
жизнь свою
и жизнь чужую –
и жили придуманной или навязанной искусственной жизнью.
Хотелось узнать, зачем это все – и мы строили гипотезы,
веря им так, как будто они – аксиомы...

Анна Кременчук Искусственные люди

"...Кулька, наповнена газом, перетворилася на справжню повітряну кулю, що відносила Костю в блакитну далечінь. Він дивився, як повільно, зменшуючись, тонули дерева, пропливли поруч їх кучеряві верхівки, до яких можна було доторкнутись. Геометрично обкреслилася розкиданість парку. Внизу тягнулася алея з улюбленою лавкою, де сидів пенсіонер і обурено поглядав на бомжа, що розлігся поруч. Уздовж алеї дріботала бабуся, розмахуючи руками-крилами, здавалося, вона ось-ось злетить. Трохи під кутом летіла набережна з кіоском морозива, самотніми рибаками й різнокольоровим острівцем продавщиці кульок. А ось уже виблискують хвилі, сонячна доріжка по гладіні озера, і немає йому кінця, як і річкам, які чи то впадають, чи то витікають... Та й чи річки це? Костя спустився нижче і здивовано зазначив: ці водні потоки заселені. Та ні, не рибами чи ще якоюсь живністю – перед очима, немов у програмі теленовин, проносилися події, мінялися лиця: зліва повільно, в неквапливій течії, а правіше, прискорюючи біг. Серед усього іншого він розгледів і себе, хлопчиську Котю, що досліджує паркову лаву в кінці алеї. А в протилежному боці з’явилася молода жінка, яка котила старомодну колиску, і була дуже схожа на бабусю; у колисці торохкотіла брязкальцем дівчинка, яка виросте і стане Костіною мамою, і це те, що було раніше, що вже минуло. А десь лівіше чувся гуркіт катера, і розпорюючи воду, обдаючи балюстраду набережної віялом бризок, мчався двадцятирічний Костянтин до своєї коханої продавщиці повітряних кульок. Ймовірно, це недалеке майбутнє, а там далі, де життя прискорювалося, й хмари летіли як птиці, можна було розгледіти вже зовсім дорослу людину, Костянтина Сергійовича, але Кості не хотілося дивитися в той бік, бажання негайно стати дорослим зовсім не означало милуватися власною старістю, і хто цей Костянтин Сергійович, пенсіонер з газетою, журналіст з вудкою або дивакуватий Костя-скелєт, не мало ніякого значення. Не було нічого важливішого за це відкриття єдиного перебігу часу, в якому всі та все існує одночасно, і життя нескінченне, як червневий день дитинства, що причаїлося… "

Сергій Лазо Інтерпретації паркової алеї

не разменивай себя на стихи
пиши всё романы да повести –
так говорят мне мои мозги
так говорит голос совести

и вроде бы есть всё: идеи ручка
бумага не столь дорогая
но почему же словесная кучка
строится ритмично играя?

и всё в этом мире красиво и правда
а может вранье всё и тлен
но когда я пишу меня увозит в главное
мой внутренний
метрополитен.

Эдуард Попов Харьков-Марс

"...Усі відпочивали вдома, коли ввечері привезли Сашу. Його знайшов водій іншої водовозки, що їздила по воду на біосферну станцію. Саша лежав біля дороги кілометрах в тридцяти від станції. Впізнати його було неможливо, обличчя розпухле від побиття, руки перебиті вище ліктів, рухатися він не міг, розмовляти теж. Водій водовозки завантажив його до себе в кабіну і привіз до геологів. Саші постелили у гуртожитку на підлозі, на ліжку він лежати не міг. Дивлячись на його стан, Володя хотів викликати з Навої лікаря, але Саша нерозбірливо промугикав, що лікаря не треба і казати нікому не слід. Так він лежав тижні зо два. Зрозуміло, геологи і геофізики взяли в роботу Георгія і шофера, з якими залишався Саша. Креслярка, дружина Георгія, ходила заплакана і ховала від усіх очі. Поступово з’ясувалось, що поки Георгій їздив за залізячками до Навої, Саша ухитрився звести його дружину, про що Георгія повідомили доброзичливці. Ось гарячий грузин і покарав Сашу. Напоївши його на біосферній станції, Георгій і шофер викинули Сашу з кабіни водовозки, потім залізною монтувалкою Георгій перебив йому обидві руки, бо Саша був мужик не слабкий і міг чинити опір. Шофер, розпалившись, увесь час намагався переїхати Сашу водовозкою, але Георгій обмежився звірячим побиттям. Кинувши Сашу вмирати на дорозі, вони поїхали додому. Можливо, Саша там би і вмер, якби його випадково не знайшов водій іншої водовозки..."

Влад Наслунга Чорні сланці

Пан Во сказав: не мали ми іще поразок,
Пан Фе сказав: повзти на пузі ліпше плазом,
Пан Мо сказав: умерти б ліпше і всім разом,
Пан Бу сказав: я, браття, битимусь до сказу,
Пан Фі сказав: тікати треба швидко і відразу
Пан Му сказав:бууду чкати, може зійдуться пазли
Між небом і землею, добром і злом, власне.

Сергій Левченко Невже це було

"...В октябре на яйле ужен выпал снег.
На дежурстве у Ермакова станция отработала свой график, т.е. отработала 4 часа, а больше 4-х часов станция не работает, тут же включают другую, и в перерыве он вышел на свежий воздух перекурить.
Машина стояла под тентом в виде огромной юрты, он стал возле кузова и закурил.
Потом подошел к машине вплотную и стал тушить об огромное заднее колесо сигарету.
Но тут послышался звук похожий на отдаленный плач ребенка, или плач ребенка который силится сдержать слезы.
Ермаков посмотрел на окурок и увидел детскую пятерню, или пятерню подростка – не более, об которую он тушил сигарету.
Он четко обостренным зрением разглядел волосы покрывающие кисть и мелко-мелко вздрагивающие пальцы.
Лейтенанта отшатнуло, и он только успел заметить, что обладатель руки моментально юркнул под машину и через два-три шороха все стихло.
Ермаков потрусил в состоянии исступления искать патруль, который круглосуточно совершал обход военного городка.
Но патруль ничего не нашел и решили отложить поиски до утра.
Утром Ермаков вместе с патрулем приступил к поискам..."

Александр Волков Йети

" Дівчина була напрочуд гарною. Висока, струнка, з великими очима та повними яскравими губами. Вся в чорному, вона стояла на розі вулички біля нового корпусу базару і продавала спеції. І з‘явилась тут віднедавна. Причому явно, навіть виразом обличчя, випадала з ряду людей, яких судьба відкинула на узбіччя і змусила добувати хліб, стоячи на базарі. Я часто роблю тут закупи, але бачив її вперше. Та й спеції мені подобаються, я люблю перебирати яскраві пачечки, нюхати їх, але все це у великих маркетах, де є вибір, а не на вулиці. Хіба що чорний перець чи лавровий лист, який терміново потрібен, можна купити і тут. Тому так, «для пагаваріть», зупинився, ткнув пальцем у пачку, на якій було написано «курка» і запитав:
– А для півня як, піде?
Дівчина мала красиве, інтелігентне обличчя, тому стовідсотково повинна була спочатку всміхнутись, відреагувати на цю підначку. Але – ні, і тільки на повному сер‘йозі коротко та завчено відповіла:
– Звичайно. Для півня в самий раз.
Я мовчечки здивувався, дівчина не в‘їхала в просту ситуацію, тому вирішив розвинути тему далі:
– Скажіть, а для їжачків вони… теж… підійдуть? – Вона знову, ні на хвильку не замислившись, відповіла:
– Так, але перед цим їжачків треба поголити.
– Да? – тільки і спромігся я, як останній дурень, вичавити з себе і з кривою посмішкою попхався далі з двома кошиками, наповненими їдлом. Не пройшло й півгодини(нормально?!) як до мене дійшло, що це вона так похіхікала наді мною, причому просто й елеганцько. А я виявився нездатним зіграти за її правилами. Залишився в полоні мною ж придуманої схеми. Зазвичай люди, що полюбляють жартувати над іншими, кепсько себе відчувають, коли жартують з ними.
…До третьої я вештався у місті, а потім поїхав у свій заміський будинок, який мені дістався від батьків. Дорога була не завантажена і приємно було доганяти горизонт по стрічці шосе, слухати диск із записом Дайани Рос, вдихати запах шкіри і лаванди, який виповнював салон та насолоджуватись легкістю управління грубуватим на перший погляд джипом..."

Олександр Боклаг Смайл

Будинок – як годинник:
У ньому час.
Годинник, як будинок,
Пустий без нас.
Година кожна кулею
В мені живе.
А я живу зозулею,
Що все кує.
Будинки, площі, вулиці…
Не ті часи.
До ніг прогресу туляться
Голодні пси.
Для чого мегаполісу
Пташиний плач?
Тримає над зозулею
Сам час палаш.

Тетяна Кльокта Вечірнє місто

"...Вони, мовчки, розкривали великі сумки і діставали з них якийсь одяг. Кирило невпевнено запитав: – А а а... довідку... про визволення?..
Вихователі переглянулися, і їхні обличчя викривили злобні усмішки.
– Один момент, – сказав Тарас і надів на голову старого, вицвілого міліцейського картуза.
Кирило нічого не розумів. Для чого вони перевдягаються?! А вихователі, із сапом, натягали поверх комбінезонів потерту міліцейську форму.
– Ти поки що можеш розгледітись, бо потім пізно буде, – сказав другий вихователь, застібуючи ґудзики на кітелі й поправляючи краватку.
“В якому сенсі?” – подумав Кирило... та про всяк випадок оглянувся навколо...
Від дверей, біля яких вони стояли, у будяковий степ уходила одна широка, утоптана тропа, але десь метрах у тридцяти вона губилася, звертаючи праворуч. І там, де вона звертала, Кирило смутно побачив щось схоже на дахи землянок... а може, він помилився... Він хотів спитати у вихователів, і навіть вже витягнув руку, вказуючи пальцем на землянки, але саме в цей момент Тарас ухопив Кирила за руку і заломив її йому за спину. Другий вихователь витяг із сумки гумового кийка і, ляскаючи легенько ним по своїй долоні, буденно сказав: – Ти можеш зберігати мовчання, вимагати адвоката, звати на допомогу. Але один хер тобі ніхто не допоможе. – І зі всієї сили перетягнув дубинкою Кирила по плечу..."

Геннадій Молчанов Стуком повниться земля

"... Чи забули пісню?
Нагадать мені?
Вам хіба не тісно
Жити у брехні?

– Нас не треба вчити:
В кайданах також
Непогано жити,
Тож нас не тривож.

В нас нема пророка,
І вуста німі.
Човгай, діду, поки
Ще спокійні ми...

*
І висів на вербі
Пророк
Гойдався забутий
У зашморгу
Завмерли синьо-жовті сльози
На синьому язиці
Й жовтім обличчі..."

Олег Андрішко Нема Пророка?

Найліпші друзі – чашка зеленого чаю та тепла ковдра.
Тато – місяць, а мама – он та найяскравіша зірка.
Я так зустрічаю самотність. Самотність – це шльондра,
Що вештає потім домами, бридотна ганчірка.
Такий бісів стан, коли навіть сліз забракло.
І у темноті нічиїх очей і не видно.
Коли вся та міць, що порівняна тільки з гераклом
Вмістилась в дві чарки, шматочок лимона й повидло.
Я це називаю “ти сам усьому причина”
без плати ніколи ніхто не закінчував шопінг.
купуєш кохання, успішність, знання, дитину?
то будь готовим, що врешті опинишся в ж...
Такі от слова виринають і рвуться на волю.
якщо усі змовчать, то ми не навчимся платити
заглянь у минуле, по касах сортуючи долю
занадто все важко? а нічого уже не змінити.

Катерина Лизогуб Малюватиму помадою

"...Нас з Аввою висадили на Міст пізно ввечері. Йдучи ним, закутаним у темряву, дуже важко було відчути одного з Невидимок – швидкісних експресів, що рухаються безшумно і без вогнів. Серія цих потягів – технологічне диво, довкола якого харчуються залізничники, медійники і державні мужі. Ми ніколи не бачили Невидимку вживу, лише на зображеннях (а він став справжнім символом Країни) – сріблясто-дзеркальна поверхня вагонів відображала навколишній краєвид. Кажуть, під час руху експрес нагадує привид, який з велетенською швидкістю не торкаючись землі простує до найближчої станції…
Мусили йти електромагнітною колією, інакше – смерть. Причому крокувати з високо піднятою головою, лише почувши позаду сопіння потяга, ми мали право повільно і невимушено прилягти вздовж колії, доки Невидимка промчить своєю дорогою. За нами спостерігали відеокамери, розташовані навколо. Ця нічна зйомка одразу передавалася до телеприймачів місцевих жителів. Щосуботнє реаліті-шоу «Найкращий потяг Країни» бив усі можливі рейтинги розважальних телепередач. І справді, було до тремтіння моторошно спостерігати за тими, хто проходив Основне Випробування, відчуваючи їхню смертність і водночас захищеність власних сідниць, котрі зручно вмостилися на м’якушці дивану..."

Марія Хімич (Сівоха) Найкращий потяг країни

"...Алчевський мугикає свою улюблену «Мурку» і крутить педалі. «Україна» дісталася від лісника Хлоня. Старий велосипеда занехаяв, коли діти підросли, і не стало кому до школи їздити. А одесит на велосипеді, так би мовити, виріс. Права нога пече, наче цвяхами поштрикана, а він насвистує і підбадьорює себе: «Круті пєдалі, пока пілюлєй нє далі».
В’ється наїжджена стежка між ліщиною. То вигулькне до самісінької колії, то попід болотисту річечку зверне. За кілька десятків метрів треба буде зупинитися, бо ровера треба місточком перенести.
Дід на «Шанхаї» ногу підлікує. Приїдеш до нього, і два-три місяці ходиш, як на світ народився. А вже хотіли відрізати Собачка-дзявкотун стежку знає. Біжить побіля хазяїна, аж мокрий. І раптом, наче зачепився... «Ти що? – зліз з велосипеда одесит. – Що за буза?».
…Біля стежки лежить чоловік, якщо закривавлене, понівечене тіло можна назвати чоловіком. Одягнений лише у спортивні штани, навіть без майки. Комарі й комахи скусали його так, що усе тіло вкрилося синцями.
Одесит хотів дременути від гріха подалі, бо ж за плечима стільки всього, що ще й цього «жмурика» пришиють. Та якось пересилив себе. Нагнувся, доторкнувся до руки, а чоловік ще теплий. Трусонув, а той – ні гу-гу.
Пізнього вечора приволокли чоловіка на кордон. Сіли над ним і задумалися. У міліцію заявити, то скажуть, що їхніх рук справа. Не скажи нікому, то сам помре, і буде ще гірше. Вирішили хоч трохи його обмити, а ранок покаже, що робити..."

Олександр Царик Поминальний обід за Миколою

"– Вот задумал я написать о берлинской стене, – почесав затылок, сказал Раницкий, – сообщил в редакции. Они мне: две недели сроку. Я согласился. Сел писать. А как, – он протянул ко мне руку, – как написать о стене, не написав о кайзере Вильгельме, об Адольфе Гитлере, Хонекере, Горбачеве, о Германии, о лошадях, собаках и так далее. Получается, – он развел руки, – книга.
– А ты пиши просто, – отозвался я, – тяп-ляп и готово. Бабки в портмоне, зафельетонь и баста.
– Сдурел? Они же меня больше не напечатают.
– А так, книгой тиснут?
– И книгой нет.
– Ну…
– Баранки гну. Пошел я писать. – Он поднял вверх палец. – Взлет и падения Германии начну с падения Третьего Рейха. Вся эффективность, – треснул он кулаком по столу, – даже нынешней немецкой промышленности, создавалась в нацистские времена. И, заметь, – он выкатил глазища, – Ценой здоровья и самой жизни военнопленных и ост-арбайтеров.
Он покрутил пальцем у виска..."

Александр Апальков Маша и Наташа

Заметки на полях войны.
Окопная строка, в которую вписали
Солдат, как буквы. Ты
Один из них.
И мой эпистолярий
Прочтешь едва ли.
Может быть. Потом.
Вернись живым.
И мы друг друга снова прочитаем и перечтем.
Пусть память сохранит,
Как вырываясь из глубин гортани,
Как поцелуй, как легкое дыханье,
Живое слово нас соединит.

*2*
Заметки на полях войны.
Ты полон злой решимости, отваги,
Ты пишешь их, а я пишу стихи
Тебе, традиционно на бумаге,
И письма, не е-mail, а от руки,
Забытое искусство древних магий
Творить из рифм и ритмов новый мир.
Ты воссоздашь его из словосочетаний,
Из почерка, как кружевной узор,
La lettre ouvre le secret du coeur...

Елена Заславская Заметки на полях войны

"На початку 2014 року в канівському видавництві «Склянка Часу*Zeitglas» вийшов друком новий роман Анатолія Крима «Українська каб(б)ала» (російської мовою). В основу твору покладено сюжет, здавалося б, не новий, навпаки, виплеканий мріями та уявленнями українського народу. Вже півтора століття і простий селянин, доведений до краю знущаннями панівної верхівки, і представник славнозвісного «прошарку» – української інтелігенції, та й, що там гріха таїти, навіть найвищий чин часом «вшкварить» міцне словечко, згадає Кобзаря «незлим тихим словом» і заволає: «Батьку Тарасе! Встав би ти, подивився, що вороги кляті зробили з Україною!» І неважливо, що то за недруги: «москалі, жиди та ляхи» – вічні міфічні вороги, на яких і досі списують чи не усі внутрішні проблеми – чи новоявлені пани, що розкрадають багатства рідної України-неньки, а з простого люду останню сорочку знімають. Так от, дочекалися! Ожив Тарас! Але чи потрібен він нам живий? Не пам’ятник, не портрет-ікона, не прилизаний біографами і «просапаний» цензорами – справжній! З плоті і крові, з усіма людськими бажаннями, терзаннями і муками – ЛЮДИНА! І чи здатен він щось змінити? Чи хочемо ми самі змінитися? Питання це червоною ниткою проходить через увесь роман.
Символічно, що повернув до життя українського генія єврей – молодший співробітник НДІ геронтології Семен Ліберман, до того ж застосовуючи не наукові дослідження, а духовну практику Каббали – містичного вчення в іудаїзмі. Єврей – представник «ненависного племені», до якого новоявлений Тарас Григорович спочатку ставиться з недовірою і постійно у щоденнику називає «жидом» з різноманітними епітетами, а потім закреслює, замінюючи іншим, більш нейтральним, словом, Єврей, якого «антисеміт» Шевченко допитує: «Навіщо ви Христа розіп’яли?» Єврей, який виявився більшим патріотом України, ніж всі українці разом узяті, і якого поет щиро любить і вважає найкращим другом..."

Маргарита Шевернога Рецензія на роман Анатолія Крима «Українська каб(б)ала»

"...Капав час, гнили кістки, накопичувався смуток… Земля навертала кола. Загули критики, мемуари прокисли, виникли нові турботи. Книги тепер – комерційна справа. Клопи кують копійки на спогадах… Так було аж до поки не полилося через край ЙОГО пророцтво!

Кинулися шукати кривдників, латати совість, карати кулями… Писати козацькі кодекси, відкривати комітети консолідації… Крутити кермо, натискати кнопки, ковтати камфору, палити скати…

Скільки крові було? Скільки її ще буде?
Карма накриє всіх без виключення. Бо Кобзар живий.
Крапка."

Льоська Мій Кобзар

Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 40 грн.,
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 35 грн.)
замовивши в редакції :
zeitglas@ck.ukrtel.net

Журнал також можна погортати та придбати його електронну версію в редакції журналу,

чи на сайті:
http://store.kassiopeya.com/

Журнал "Склянка Часу*Zeitglas" цим випуском № 70 продовжує серію оригінальних листівок художників України.

Листівки можна придбати післяоплатою, за ціною 1.25 грн. (шт.).

При замовлені понад 20 шт., вартість кожної становить 1. грн.

Випуск представляє оригінальні листівки жудожника Елеонори Антончик. (3 види).

жудожник Елеонора Антончик м. Харків, Україна.